Херсон – нарешті, вдома 💙💛
Команда Солідарної Молоді Львівщини з'їздила в Херсон, щоб передати гуманітарну допомогу, підтримати наших військових і відвідати місцевий осередок нашої організації. Розповідаємо, як це було 😃!
Привіт! Мене звати Настя, я - Голова Львівського осередку Всеукраїнської громадської організації “Солідарна Молодь“. Хочу поділитися з вами невеликою, але дуже важливою для мене історією про те, як наша команда з’їздила в Херсон, нещодавно деокупований завдяки вдалому контрнаступу наших Захисників!
Херсон - нарешті, він вдома 💙💛!
Звістка про те, що в Херсоні з’явилися українські військові, застала нас у момент обговорення чергового проєкту в офісі Солідарної Молоді, що в центрі Львова: хтось з активістів осередку скинув у наш робочий чат відео з коротким підписом: “Херсон - нарешті, він вдома“. Наших емоцій, що їх відчували в той момент, не передати ні словами, ні фотографіями. Це було щось неймовірне!
За кілька хвилин ми вже телефонували своїм друзям, знайомим та іншим членам нашої організації: взнавали, якої допомоги потребують бійці на цьому напрямку і хто може долучитися до нас у неймовірній на той момент справі - поїздці до Херсону! У рекордні терміни ми зібрали все необхідне для поїздки і чекали моменту, коли нам буде дозволено це зробити.
В нетерплячому очікуванні нашої поїздки, ми провели черговий майстер-клас з виготовлення окопних свічок, які в результаті повезли з собою - у холодну пору року, такі свічки є скарбом для військових, бо ж дають зігрітися і приготувати їжу.
І от, нарешті, настав день нашої поїздки. Дорога була дуже довгою і важкою, бо їхали ми не потягом, а машинами, везучи з собою добрячу кількість гуманітарки, трошки ласощів і окопні свічки для військових. Нас застала хурделиця, слизька дорога, і сильний вітер. Зате, весела компанія рятувала нас від нудьги, і хоч трошки відволікала від думок про те, що чекає на нас наприкінці подорожі.
Enable 3rd party cookies or use another browser
Перша зупинка у Херсоні
Першою зупинкою у Херсоні стала немаловідома стела, на якій було вивішено два прапори: український і кримськотатарський. “Мабуть, з часом, вона стане популярним туристичним об’єктом” - подумали ми собі. Цілком може слугувати мовчазним свідком нищівного розгрому російської армії, і її феєричного “тактичного відступу” (фактично, втечі) з Херсону. Атмосфера цього місця була важкою, але щось таки давало нам надію на майбутнє, якого заслуговує це місто і наша країна.
Зустріч з молодіжкою і Справою Громад
Довго затримуватись ми тут не могли, тож знов сіли у машину, та й поїхали назустріч нашим наступним пригодам, першою з яких була зустріч з місцевими осередками “Солідарної Молоді” і “Справи Громад”. Цю зустріч ми запам’ятаємо надовго, бо почалася вона з обіймів. Таких, як у друзів, які не бачили один одного цілу вічність…
Ми не могли навіть уявити, що хтось так сильно може радіти звичайнісіньким рошенівським солодощам, свічкам та іншим звичним для нас речам… Але для мешканців Херсону все це є доволі болючою темою. Окупанти залишили цей край без зручностей цивілізації, як це заведено на найгниліших мокшанських болотах: без електроенергії, опалення, водопостачання - майже все знищили, а залишки замінували. Бажаємо їхнім болотам такого ж майбутнього.
Час пролетів ну дуже швидко - ми навіть не помітили, як на вулиці стемніло, і стало дуже-дуже тихо, неначе з міста в якийсь момент просто зникли всі люди, а у вікнах не стало навіть натяку на нормальне, мирне життя, до якого так швидко звикаєш у далекому від фронту Львові…
На цей раз вітерець навіював нам сум і розуміння того, у яких складних умовах жили (чи, радше, виживали 😭) місцеві мешканці останні пів року. Той, хто до 24 лютого неодноразово був у Херсоні, зараз, напевно, не впізнав би міста. Тут завжди вирувало життя, завжди було багато місцевих і туристів, навіть вечорами на вулицях було багато дітей, які безтурботно гралися у звичні для себе ігри. Хто би міг подумати, що одна з дитячих розваг - гра у “війнушки”, стане реальністю для цих миролюбних туристичних і сільськогосподарських країв…
Розбита заправка під Херсоном
А час невпинно йшов. Настав той момент, коли нам треба було збиратись, і худко прямувати до нашого наступного пункту призначення - розбитої заправки десь в околицях Херсону. Там ми мали зустрітися з військовими зі Львівщини, які навіть зараз, при написанні цих рядків, дають неабиякого прочухана “асвабадітєлям”.
В якийсь момент, поки ми їхали до тої заправки, тишу перервали гучні вибухи, що лунали звідусіль - з обох боків побитої тривалими боями дороги. І чим ближчими ми ставали до місця нашої зустрічі, тим гучнішими вони ставали. У ці моменти природа затихала: ні звичних співів пташок, ні лаю собак, нічого! Лише вибухи, що лунали один за одним, ніби нагадуючи про те, де ми зараз знаходимось.
Та що ж тим москалям не спиться! Мені подаруночок зі самого Львова приїхав, а в них одні дурниці в голові…
Ми прибули. Але військових на місці не було, як і можливості з ними зв’язатися. Все, що нам залишалося - стояти і чекати хоч на якусь звісточку від них. Такими є реалії зв’язку на фронті - тільки у визначений час, тільки коли “можна”, у перерві між боями. Наше хвилювання зростало з кожним вибухом, з кожною хвилиною нашого нервового очікування. І тут - дзвінок!
З ними все добре, вони живі, зараз йде бій - через це і затримуються. Спочатку кажуть, щоб ми їх не чекали, що у них є все необхідне, хвилюються за нас, “чого ж ми їх чекати будемо у такій темряві”. Чутно, як інший військовий з крихтою гумору каже: “Та що ж тим москалям не спиться! Мені подаруночок зі самого Львова приїхав, а в них одні дурниці в голові…“. Але дзвінок тривалим бути не може, тож домовляємось, що будемо чекати їх до останнього, хоч до ранку, і всі оперативні заперечення відхиляємо, бо ж вони - наші, рідні, яке там залишити їх без подаруночків 😉!
Час йде повільно. Хтось - сидить у автомобілі, хтось вивчає прилеглі до заправки території - але лиш поглядом, бо тут все може бути заміноване. Але було у нас всіх дещо спільне: мовчання. Мовчки нервували, не могли витримати ці останні хвилини до такої довгоочікуваної зустрічі.
І ця зустріч таки сталася! Дивимось: їде хтось, швидко, і в нашому напрямку. Зупиняється. Певно, це була найнервовіша мить за всю нашу подорож. І… “ЦЕ Ж НАШІ!” - радості просто немає меж. Біжимо назустріч, обнімаємось, радіємо. Було відчутно, наскільки хлопці втомлені, але й у їхніх очах було щось таке радісне, якась надія, вогник - мабуть, все через зустріч з нами. Зізнаються, що до останнього не вірили, що ми таки приїдемо. Сміємось, але зазначаємо, що ми свої обіцянки завжди виконуємо! Взяли з них обіцянку, що після перемоги зустрінемось вже у Львові, відсвяткуємо.
Передаємо подаруночки. Хлопці самі все збирають і переносять до своєї машини - кажуть, вже звикли, і не гоже нас напружувати, заперечень не приймають. Стою собі, дивлюся на все це, на душі тепло-тепло 😊, підходить один з військових, у руках один з пакунків, які ми привезли. Те, що він мені каже, мало не доводить мене до сліз (але я цього, принаймні, намагалася не показувати):
Можна я тобі розкажу про свій сон? Мені часто таке сниться. Їду я, значить, на […] з побратимами. Кругом все таке знайоме… Бачу своє село, свій будинок. А поблизу мама, втомлена така. Я біжу до неї, падаю на коліна і плачу. І часто мені таке сниться, вже 9 місяців як я тут.
Не можу описати те, що я відчувала у цей момент. Мабуть, щось подібне до того, коли дивишся чергове відео про те, як черговий Захисник повертається додому. До речі, бачила подібну історію, коли військовий прибіг, впав на коліна, обійняв… Це дуже зворушує, і водночас нагадує, наскільки цінним є кожне людське життя. Крім окупантів, звичайно ж - про це ми знаємо завдяки ЗСУ 💙💛 і підпіллю, яке справно працює 🥷🏻 на окупованих територіях нашої безкрайої Батьківщини.
Знову, як і на початку цієї історії, не зговорюючись, після зустрічі з нашими хлопцями і дівчатами, одразу ж почали планувати нашу наступну поїздку…
Пакунки скінчилися, військові підходять до нас. Кажуть: “Ви стільки привезли, а ми навіть не маємо, що вам подарувати… Давайте хоча б фото зробимо“. Гріх не зробити фотографії на згадку! Це надто особистий для кожного з нас момент, тож нехай краще залишиться лише у галереях смартфонів до нашої перемоги. Так, на одному зі знімків тримаю в руках автомат (розряджений, звичайно ж), який мені дали зі словами: “Будеш подругам хвалитись з якими хлопцями бачилась“ 😂!
Дорога додому
Тим часом, на дворі вже був глибокий вечір, що досить швидко переходив у ніч, а це означало, що нашу зустріч треба було завершувати, щоб хлопці вчасно повернулися на свою позицію, і ми їх не затримували. Хотілось би мені вірити, що тієї ночі у них була можливість хоч трошки виспатись…
Дорога додому була складною. Погода погіршилася, обстріли йшли за нами слідом, ніби проводжаючи нас своїм смертоносним поглядом. Це - всього лиш слова, бо справжня небезпека чатувала не на нас. На тих, хто боронить нашу країну, на тих, хто продовжує жити на окупованих територіях і на лінії зіткнення.
Зараз ми у Львові. Але кожного разу, як бачимо новини з Херсону - ми ніби повертаємось у ту кількаденну подорож, і все так само хвилюємося за наших хлопців на передовій. Вже плануємо наступні поїздки до Херсону та інших звільнених куточків нашої країни. Слава Збройним Силам України! Навіки Слава!